Єремії

Розділ: 4

«Коли хочеш повернутись, о Ізраїлю, - слово Господнє, - то повернись до мене. І коли відкинеш твої гидоти з-перед мене, то не блукатимеш.
2 А й божитимешся: Жив Господь! У правді, правоті, справедливості тоді народи ним благословлятимуться і ним похваляться.»
3 Так бо говорить Господь до мужів Юдеї та до Єрусалиму: «Розорюйте собі нові ниви і не стійте поміж будяками.
4 Пообрізуйтеся заради Господа, усуньте необрізаність вашого серця, ви, мужі Юдеї та мешканці єрусалимські, щоб вогнем не вибухнув гнів мій і не горів, - і нікому б гасити його з-за ледарства вчинків ваших.
5 Оповістіть у Юдеї й розголосіть у Єрусалимі; скажіть: Сурміть сурмою по країні! Кричіть уголос, промовляйте: Збирайтесь, ходімо у міста-твердині!
6 Поставте стяг у напрямі Сіону, втікайте, не спиняйтесь, бо я наведу з півночі лихо і велике нещастя.
7 Виповзає лев з гущавини своєї, вирушає губитель народів, виходить із свого місця, щоб пусткою зробити край твій; міста твої будуть зруйновані, без мешканців залишаться.
8 Тому веретищем підпережіться; плачте, лементуйте, не відвернувсь бо від нас палкий гнів Господній.
9 І станеться в той день, - слово Господнє, - що у царя зомліє серце й у князів; священики вжахнуться, і пророки стуманіють.
10 І скажуть: Ой, Господи Боже! Вельми завів єси люд цей і Єрусалим, казавши: Мир у вас буде! А меч, тим часом, аж до душі доходить!
11 Тоді казатимуть цьому народові та Єрусалимові: Вітер палкий повіяв з узвиш у пустині в напрямі до дочки народу мого; та не на те, щоб провівати й не для того, щоб прочищати.
12 Занадто сильний вітер прийшов до мене. Ось і я виречу суд над ними.
13 Здіймається він, неначе хмара, а колісниці його, немов вихор; коні його від орлів прудкіші. Горе нам! Ми бо пропащі.
14 Змий злобу з твого серця, Єрусалиме, якщо хочеш урятуватись. Докіль у тобі перебуватимуть думки твої зловісні?
15 Бо з Дану голос вістить, з гори Ефраїм лихо голосить.
16 Дайте народам про те знати, оповістіть у Єрусалимі. З далекої землі приходять облягати, здіймають проти міст юдейських свій галас.
17 Мов польові чати, вишиковуються вколо нього, бо збунтувався проти мене, - слово Господнє.
18 Твої вчинки й твої діяння тобі це спричинили. Ось твоя злоба! Така вона гірка, що доходить аж до серця твого.
19 Ой моє нутро, моє нутро! Умліваю я. Ой оболони мого серця! Серце ниє у мене. Ніяк не змовчу, бо звук сурми, душе моя, почула єси, військовий сполох.
20 Нещастя за нещастям звістують, спустошено цілу країну. Раптом зруйновано мої намети, умить - мої опони.
21 Чи довго бачитиму стяги, звук сурми буду чути?
22 Бо народ мій безглуздий; вони мене не знають. Дурні з них діти, і розуму в них немає; розумні вони зло чинити, а діяти добро не вміють.»
23 Глянув я на землю, і ось вона пуста й пустошня; на небо - і не було на ньому світла.
24 Глянув на гори, а вони тряслися, і всі горби хитались.
25 Глянув, і ось ані людини, й небесні птахи геть порозлітались.
26 Глянув, аж ось плодюче поле -пустиня, і всі його міста в руїнах -перед Господом, перед палким його гнівом.
27 Так бо сказав Господь: «Пусткою пойметься уся країна, та я не вигублю дощенту.
28 Тим то земля засумує, і потемніє вгорі небо; бо я сказав так, я так призначив, а в тому я не поступлюся.»
29 Від галасу комонних та лучників ціле місто втікає; вони ховаються по нетрях, здираються на скелі. Усі міста покинуто, ані одного в них мешканця.
30 І ти, пограбована, що діятимеш? Вдягаєшся у кармазини, приоздоблюєшся у золоті окраси, побільшуєш очі красилом, - та марне оте прикрашання твоє! Погорджують тобою твої коханці, вони життя у тебе відібрати прагнуть.
31 Я чую крик, немов би породіллі, немов би зойк тієї, що вперше народжує; крик дочки Сіону, що стогне, що простягає руки: «Ой лишенько моє! Душа моя перед убивцями умліває!»